Наша школа пройшла довгий і складний шлях свого розвитку. Вона заснована 6 жовтня 1859 року і є ровесницею Лужанського ЗНЗ. На той час, крім Кіцманської, вже працювало вісім шкіл у селах, а саме в Зеленеві (з 1852 року), Дубівцях (з 1856 року), Ставчанах, Шипинцях, Валяві (всі з 1857 року). Всі вони тоді були однокласними і не мали спеціальних приміщень. У школі працював один учитель, завданням якого було навчити дітей читати, писати й рахувати. Підручників тоді ще не було.

        Перший "Буквар", який склав Юрій Федькович, не був надрукований. Щотижня до школи приходив священик, який вчив дітей релігії.

        У Оршівцях діти спочатку навчалися у звичайній сільській хаті, в якій було дві кімнати: одна служила класом, а в другій жив учитель. У класі було чотири довгі лави, на яких сиділи учні. Першими школярами було близько 25 хлопчиків із заможних родин. Дівчатка почали відвідувати школу значно пізніше. Першим учителем був Попович.

Така ж сільська хата вважалася школою і на оршівському хуторі Слобода, де почалося навчання 1 вересня 1904 року. Першою вчителькою тут була вимоглива і авторитетна Петрашук.

        Пройшло 28 років з часу відкриття школи в селі. Одна класна кімната вже не вміщала всіх бажаючих учитися. Виникла потреба в будівництві просторішого, спеціального шкільного приміщення, і 23 березня 1887 року почалося будівництво школи, яке тривало два роки. Як правило, тоді школи споруджували поблизу церкви, в центрі села.

Школа побудована на кошти населення з відповідною державною дотацією. Тут було чотири великі класні кімнати й приміщення для вчителя. Навчання велося українською мовою. Велика увага приділялася німецькій мові, яку вивчали з початкових класів. Діти  вчилися з шести  років.

        Відкриті школи в селах, у тому числі й Оршівська, аж до 1894 року були початковими. Навіть у 1905 році у Кіцманському повіті було небагато шкіл, де б діти навчалися більше чотирьох років. Так, шестирічні школи були тільки, крім Кіцманя, у Шипинцях і Валяві, п'ятирічні у Ставчанах, Лужанах та ще в п'ятьох селах, чотирирічні у Оршівцях, Старих Мамаївцях, Ошихлібах і ще в кількох селах. У 12 селах функціонували одно-дво-трирічні школи.

        Отже, в Оршівцях учні навчалися чотири роки. У 1906-07 навчальному році в селі налічувалося 383 дітей шкільного віку, відвідувало школу лише 335, з них атестовано 285 учнів, що складало 74 відсотки від усіх дітей шкільного віку. Тоді ж працювали чотири класи й два паралельні. За невідвідування учнями школи батьки платили досить великі штрафи, які були відмінені в 1912 році.

У 1906-07 навчальному році в Слободі налічувалося 57 дітей шкільного віку, відвідували заняття 45, атестувалися 43.

        Згодом в Оршівцях відкрили п'яті й шості класи, а в 1917 році школа стає семирічною.

Серед учителів Оршівської школи, які працювали тут до Першої світової війни, були й щирі українські патріоти, які всі свої сили, знання, здібності віддавали служінню народові нашого краю. Вони не лише вчили дітей, а вели велику культурологічну, просвітницьку роботу. Саме таким був директор школи Ясенчук. У 1913 році він ініціював створення в селі товариства "Січ". Тут відбулося велике свято на честь цієї події. В урочищі Ковбір підготували спеціальний майданчик, прикрасили його буковинськими килимами. Дівчата виготовили юнакам до свята спеціальні пояси, на яких було вишито напис "Оршівська січ". На свято прибули студенти з Чернівців. Вони виконували українські пісні.

        Восени 1918 року наш край окупувала Румунія. Одним із перших актів нового окупаційного режиму була румунізація шкіл, заборона української мови. Особливо швидкими темпами йшов цей процес на Кіцмашцині, хоч населення весь час протестувало проти цього. 

        Газета "Каменярі", що видавалася у Чернівцях, 10 липня 1921 року писала: "Та вже найбільший рекорд у румунізації наших шкіл зробив собі інспектор Кіцманщини- Реус, хоч, як знаємо, Кіцманський повіт - це чисто, наскрізь український, в якому румуна і на лік не знайдеш".

Спочатку українські школи були закриті в Іванківцях, П'ядиківцях, Кіцмані, Лужанах, Неполоківцях. Оршівці були сьомим селом у цьому ганебному списку. А з 1927 року в повіті вже не було жодної української школи.

        Оршівчанка Катерина Рибка з гіркотою згадує про те, як вона одержала в школі десять ударів сучковим буком по руках лише за те, що мала необачність привітатися на вулиці з директором школи Герцаном українською мовою. Цей педагог-шовініст приїхав до нас працювати з Бухареста і категорично забороняв учням розмовляти рідною мовою в школі, на перервах між уроками і навіть на вулиці. Учні без особливої охоти відвідували школу, де уроки проводилися чужою для них мовою. Разом з тим, під час румунської окупації були й вчителі-патріоти, які потай від дирекції вчили дітей української мови, знайомили  їх з історією рідного краю, України.

        З теплотою і вдячністю оршівчани згадують про педагогів-українців, які працювали в тридцятих роках і багато зробили для розвитку освіти в селі, сумлінною й творчою працею завоювали великий авторитет у місцевого населення. Це, зокрема, подружжя вчителів Левицьких, педагоги-жінки Моргоч та Глуханюк. Доброго слова заслуговують директори школи Борис Гординський (1928 рік) та Іван Альбота (1934 рік).   

        У кінці червня 1940 року в село прийшла радянська влада. Знову запрацювала семирічна школа. Навчанням було охоплено всіх дітей шкільного віку. У школі запанувала рідна мова. Одночасно, починаючи з четвертого класу, було введено вивчення російської мови. Згодом цей предмет став привіле­йованим у школах і в матеріальному,  і в моральному плані.

        До села приїхали вчителі зі Східної України, бо не вистачало місцевих кадрів. Навчальний 1940-41 рік розпочався першого вересня. Директором школи був призначений Петро Михайленко, за фахом учитель української мови.

Учням добре запам'яталася життєрадісна, енергійна вчителька біології Надія Богатиринська, яка одночасно працювала вожатою. Вона організувала в школі роботу гуртків художньої самодіяльності, вчила дітей співати й танцювати. На районному огляді шкільний танцювальний гурток зайняв перше місце, мав виступати в Чернівцях, але перешкодила війна.

        Як пригадує тодішня учениця Степанія Чернівчан, великим авторитетом у школярів користувався вчитель математики і німецької мови Іван Волощук, який уміло прищеплював дітям любов до своїх предметів.

        Учительський колектив докладав максимум зусиль, щоб учні оволоділи програмовим матеріалом. Але незабаром почалася війна.    

Восени 1944 року село було звільнено від чужоземних окупантів. Але війна ще продовжувалася. Навчання припини­лося, бо в школі тимчасово розмістився медико-санітарний батальйон Батракова.

Отже, 1943-44 навчальний рік через об'єктивні причини не було завершено. Першого вересня 1944 року школу знову заповнила галаслива дітвора. Та дітям довелося повторити навчання у тому ж самому класі, але тепер уже рідною мовою. Школу очолила Фаїна Овчаренко, яка викладала географію та історію. Не вистачало вчителів. З цією метою влітку 1944 року в Кіцмані були організовані курси для підготовки вчителів, які відвідувало й декілька випускниць-відмінниць Оршівської школи. Маємо на увазі Степанію Чернівчан, Марію Гоголь, Євдокію Горюк та Калину Чобан. Незабаром вони вже працювали з дітьми початкових класів.

        Учителі, яким довелося працювати в перші повоєнні роки, добрим словом згадують одних з перших керівників нашої школи: Івана Цаприку, Андрія Івановського, Володимира Пущинського та Федора Матакова, які згуртували вчитель­ський колектив, налагодили роботу з батьками, старалися, щоб учні успішно оволодівали виучуваним програмовим матері­алом.

        У 1957 році школу очолив учасник війни Никанор Рудий і займав цю посаду тринадцять років. Історик за фахом, художник-аматор, він дуже багато зробив для школи, для зміцнення престижу вчителя. Найбільша заслуга Никанора Кіндратовича в тому, що він домігся спорудження нової школи в селі. В 1962 році почалося будівництво, а через два роки вчителі й діти милувалися просторими світлими класами, прекрасним спортзалом, новими шкільними меблями. Відкриття нової школи було великою подією в селі.

        З 1970 року п'ятнадцять літ очолював педколектив відмінник освіти Степан Лисюк, за фахом фізик . Прийшов працювати до нашого села понад чотири десятки років тому. І зразу зарекомендував себе талановитим педагогом, закоханим у фізику. Творчий, дуже працьовитий, вдумливий, інтелігент­ний - такі риси його характеру. Як директор, постійно працював над зміцненням матеріальної бази школи, піднесен­ням майстерності вчителів. Велику увагу приділяв виховній роботі з учнями, естетичному вихованню. Особливою його турботою була робота кращої в районі шкільної бібліотеки.

Ганна Мендрешора, яка працювала директором чотири роки, вміло продовжувала шкільні традиції своїх поперед­ників. Під її керівництвом школа й далі вважалася однією з кращих в районі. Гордістю школи була зразкова навчально-дослідна ділянка,  де проводилися різні цікаві досліди.

Після звільнення з директорської посади Миколи Палагнюка, що працював лише один навчальний рік , школу очолив у 1990 році учитель-методист, відмінник освіти Григорій Королюк, за фахом хімік .Ерудований, компетентний, працелюбний керівник, добрий порадник учителів.

Адмістрація школи в 2010\2011н.р:

1.     Директор школи  Стус Інна Іванівна. Освіта -  вища. Кваліфікація -  історик, викладач.

2.     Заступник директора з навчально - виховної роботи Мельничук Світлана Іванівна -  викладач математики.

3.     Заступник директора з виховної роботи Селіванова Валентина Миколаївна. Освіта – вища. Кваліфікація – вчитель російської мови та літератури. Категорія – «спеціаліст вищої категорії». Звання – «старший вчитель».